Історія України в романах 10 страница

— Ти свої лядські викрутні облиш…

— А ти свої московські витрішки, — визвірився Тетеря. Хмурилися навіть білокрилі янголи, розліталися вусібіч, Голуб–Дух схилив свою красиву голівоньку, приплющилося Всевидяче око: картина так і називалася — «Всевидяче око», висіла над столом, на всю стіну.

Виговський гримнув кулаком по столу: півнів розвели.

Аби відвести від небезпечних розмов й надати бенкету вишуканості, шляхетної принадливості, Юрій Немирич зажадав:

— Хочу келиха з білої руки пані гетьманової.

Побігли по гетьманшу, й незабаром вона прийшла. Вичавлювала на бліді вуста усмішку, намагалася вдавати з себе гостинну козачку–господиню, одначе крізь козацьке вбрання з кожного позирку, з кожного подиху і поруху проступали панськість, лядська шляхетність Історія України в романах 10 страница, була з князівського роду Стеткевичів, Виговський привіз її в Чигирин у золоченому ридвані, за яким скрипів цілий обоз, з покоївками, французькими кухарями та іншою челяддю. Не малася погордливо, відзначалася стриманістю і розумом, але стара чигиринська челядь не переносила й духу її, — так собача зграя не терпить поміж себе вовка, хоч би яким домашнім, покірливим, собачим він здавався.

Челядник наливав з турецького роззолоченого кухля, гетьманша подавала келихи, вітаючи гостя усмішкою. Все було гаразд, бенкетуючі справді заспокоїлися, присмирніли перед жіночою достойністю, доки черга не дійшла до столу, за яким сидів Матвій. Поруч нього куняв рубаний і шмалений у боях простий Історія України в романах 10 страница козак Кирило Куць, розбуджений Матвієвим поштовхом, він витріщився на діамантову діадему на кораблику гетьманші, на її тонке обличчя й закричав:

— Братці, шляхта! Щоб я здох — шляхта.

Гетьманша впустила келих, вибігла з кімнати, за столом вчинилося замішання, невдатного козака провели штурханами за поріг.

Матвій пізно прийшов додому, йому відчинила господиня й сказала, що в нього гість. Справді, в жовтому світлі лампади на лаві сіріла постать. Матвій запалив свічу. Перед ним, зодягнений у козацький кунтуш, сидів чоловік, такий худий, що в нього позападали не тільки щоки, а й скроні (мабуть, сушила якась хвороба), і щирив в усмішці великі, як у Історія України в романах 10 страница коня, зуби під куцими рудими вусами:

— Привіз тобі уклін від брата твого Супруна.

Матвія тіпнуло, й тоненьке гостре шило штрикнуло під серце.

— Він що, нездоровий?

— Ні, чому ж, здоровий.

— І як?… — Матвій сів на лаву. — Де зараз, що робить? — Й похопився. — Скажу, щоб господиня приготувала підвечірок.



— Не треба. Вона вже пригостила, — й поклав руку на власний живіт. — А Супрун… Сотник. За праве діло стоїть.

— Сотник? — охнув Матвій.

— А чому ж… Достойний козак.

Аби не тліти душею далі, не відтягувати, запитав з невластивою йому невідпорністю:

— Він щось просить?

— Нічого. — Козак чомусь засміявся. — Це я прошу… Невеликої послуги. Подорожньої до Києва… Мабуть Історія України в романах 10 страница, тобі це не завдасть великого клопоту.

Справді, випросити будь для кого зі своїх знайомих чи родичів подрожнього листа для Матвія великого клопоту не складало. Однак він насторожився. Прибулець — з тієї сторони. Значить, з тогобічними настроями, а може, й справами. Напевне, зі справами. О цій порі одинокий чоловік по такій далечі б не волочився. Й справи ті, очевидно, недобрі. Допоможе йому Матвій, вклюнеться в змову проти гетьмана, отже, проти закону, проти справедливості й, зрештою, проти самого себе. Не допоможе — накличе гнів і презирство брата. Але він і так його двічі визволяв. Мимовільно–вільно вчиняв злочини. Але тоді Супрунові загрожувала смерть. Тепер Історія України в романах 10 страница же молодший брат єднає його у свої поплічники. Тоді, принаймні, старший Журавка сповняв родинний обов'язок, нехай і проти закону. Нині Супрун штовхає його на криву стежку. Матвієві аж іскри стрибнули в очах. Він ненавидів Пушкаря, ненавидів усе, що той учинив, мав його майже за особистого ворога й донедавна двічі допоміг йому. Але більше того не буде.

Хотів відказати гостро, а потім подумав, що все це тільки здогади, прибулець своїх замірів йому не відкрив, через те мовив спокійно:

— Не можу я взяти листа подорожнього. У нас тепер з цим вельми строго. Кожен має отримати власноруч. Піди й об'яви Історія України в романах 10 страница свій вид…

— Ти що, маєш мене за дурня? — ощирився козак.

— А ти — мене!

— Я заплачу.

— Не потрібні мені твої гроші.

За дверима занявкав кіт. Він нявкав противно, по–березневому, розніжено й вимогливо, і шкрябав лапою двері. Матвій упустив кота. Той перевальця переступив поріг, дійшов до середини хати й раптом беркицьнувся на спину, попідгинавши чорні, в білих латках лапи. Такого джиґунистого, такого гулящого кота, либонь, більше не було ніде у світі, й такого ледачкуватого, примхливого, він зникав на кілька днів і повертався з покусаними вухами, подряпаною мордою; брудний, шерсть позбивана в ковтюхи, голодний, чварливий, наївшись же, залягав Історія України в романах 10 страница на півтори–дві доби й по тому відправлявся в мандри знову. Але цей гуляка чомусь неймовірно приязнив Матвієві, либонь, як особі чоловічої статі, й ночував тільки в його кімнаті.

— Я скажу Супрунові, — пригрозив козак.

— Краще скажи йому, нехай не бридить ледачого, нехай покине збродні й береться за чепіги. Весна йде, а в нього дітей купа.

— Розкриється лист, підемо в свист. Весна нагодує наші діти.

— І оббере чиїсь?

Козак трохи зніяковів.

— Чому ж… Поділимо.

— Чуже? Шаблею?

— А хоч би й так…

— Пішли ви супроти закону, супроти законно обраного гетьмана, на розор і нещастя краю, а найперше — на власне безголів Історія України в романах 10 страница'я.

А на думці крутилося: «Всі ми діти однієї неньки. Але чому такі? Україна дорога всім, і всі — врізнобіч. Свої вигоди ставимо вище її, ще й молимось Богу: покарай сусіда. Як Господь це терпить! Були вкупі. З цим ось козаком також. Я його не обібрав. І ось… Зустрілися друзями, а вже — вороги. Й нічим його не переконаєш, не перекабатиш на свій бік. Загрузла в серці ненависть… Легше можна шаблю виправити руками, ніж розраяти, розупевнити ось такого дейнеку».

— Це вже побачимо, на чиє.

— Побачимо. Ночуватимеш чи підеш?

— Мені більше ночувати ніде.

У тісній кімнаті ночували два неприятелі, а може, й вороги. Матвій засинав Історія України в романах 10 страница і просинався щохвилини. Лежав нещасний, з розтерзаною душею, чув, як то приливає, то відпливає від серця кров, думки стрибали в голові, не міг зосередитись на жодній, хапався за своє нещастя, як за лезо ножа, шукав винуватців своєї біди й боявся вимовити ім'я, нарікав на долю й просив її змилостивитися. Бачив, на нього насувається грізне, в сто крат більше від того, якого вже зазнав, лихо. Найстрашніше було, що не стояв на березі правди й не міг її шукати, не міг нікому виповісти того, що катувало його, бо нічого й не залежало від нього, нічого він не міг змінити Історія України в романах 10 страница, хоч як того хотів. Залишалося покластися на волю випадку, який вже стільки разів виручав його, лягти в чорний човен і плисти за водою.

Матвій перекидався з боку на бік, чув, що й гість його не спить також. Либонь, боїться, щоб Матвій не пішов тихцем і не видав його владі. Звичайно, Матвій нікуди не піде, хоч за законом мав би повідомити. Й таким чином виконати обов'язок перед гетьманом і перед урядом, якому служить. Але видати — це стати донощиком, видати якусь часточку самого себе, своєї совісті, своєї порядності, а основне — вчинити зло супроти Супруна. Так, він нікуди не піде Історія України в романах 10 страница й нікому нічого не розкаже, але цей чоловік може подумати в цей бік… і про всяк випадок вбити його… Різні є люди на світі. Він боїться Матвія, як і Матвій його. Тобто мусить боятися. Отож треба пильнувати.

Від цих думок, від напруги боліло серце, глибокі розколини зміїли по ньому. Свердлив поглядом пітьму, боровся зі сном, а потім раптом відчув, що лежить у човні й кудись пливе.

…Він плив довго, аж поки на нього не навалився худющий, з запалими щоками і скронями козак та не почав душити за горло. Неймовірним зусиллям скинув з себе козака й скинув сон.

Відпущений Історія України в романах 10 страница на весняні роботи, Матвій приїхав на хутір. Повитягував з–під повітки обидва плуги, понагострював лемеші, наймити–підсусідки ще раз перевіяли на току зерно… Та враз наступили відзимки, — зима не здавалася, надолужувала своє. В ставках, озерах знову позамерзала вода й на полях по долинах також, — Матвія брала тривога — чи не вимокнуть, не виклякнуть озимі, — а на горбах рілля лежала чорним груддям, по розпругах, ярах і в лісі ще білів сніг. А в небі тягли й тягли ключі журавлів та гусей — величезні, по сотні й більше, — і це вселяло надію, що відзимки не надовго. Птахи знають більше, ніж люди, їм видніше з високості. Турботи Історія України в романах 10 страница, клопоти, тривоги обсіли Матвія — не розвіювалися думки й про Супруна, і все ж він почувався налитим життєвою силою, радувався хутору, змитим ромашкою дитячим голівкам, чорномурим волам і, звичайно ж, Федорі. Вона була ласкава, весела і вночі притискалася до нього міцніше, ніж раніше. Ну, не так вже вельми. Від козаків Матвій чував, які бувають гарячі, шалені жінки, але йому було достатньо й Федориних ласк.

Та враз те тихе, лагідне життя розлетілося, як полив'яний горщик на підлозі. Спершу захворів Дениско, з полудня в нього почався жар, а на вечір він уже весь палав, чеберяв рученятами, не міг утримати Історія України в романах 10 страница голівоньку на в'язах. Горпина покликала бабу Вощиху, та кропила хлопчика свяченою водою, водила над ним розчепіреними пальцями, шепотіла якісь дивні слова, удвох з Горпиною вони радили класти Денискові до голови лід, а на ноги квашене капустяне листя, а Денискові все гіршало, він уже й очей не розплющував. Матвій дибцяв по хаті, серце йому рвалося з болю й розпуки й спікалася в гарячий корж кров. Погляне на дитя, яке вже й оченят не розплющує, і обіллється все у грудях гарячою кип'ячкою. Краще б сам помер. За дітьми вболівав страшенно, а діти — це безкінечні хвороби й болі, — але такого Історія України в романах 10 страница ще не було. Й тоді виявила твердість Федора, й піднеслася над селянською темнотою своєю шляхетною вченістю, прогнала бабу Вощиху, наказала Горішні топити піч, послала Сидора до пасічника Оверка по барсуче сало, а Матвія — по м'яке лугове сіно, розігріла піч, як олійний казан, змастила хлопчика барсучим салом, поклала на вистелену сіном черінь і вкутала ліжниками. Всеньку ніч просиділи втрьох у хаті, Федора то напувала Дениска окропом з малиною, то прикладала до голови змочену в оцті шматину, Матвій кидався їй допомагати й тільки заважав. Аж перед ранком жар почав спадати, Дениско почав дихати певніше, заснув глибоким сном, і вони поснули біля нього Історія України в романах 10 страница — Федора на печі, Матвій на лежанці. Пізнього ранку Дениско попросив їсти, зраділі Федора та Горпина нашаткували йому їжі зо три полумиски, вистачило і їм, і Матвієві, який після того осоловів і ходив, як солоний заєць.

А після обіду до нього прийшли кутківчани й покликали з хати.

— Йди за нами! — сказав Хома Колотило, і в його голосі шкіргнуло залізо, що дуже здивувало Матвія.

— У мене дитя хворе, — спробував відмогтися, бо кепсько почувався після безсонної ночі.

— У жінки дитя, а не в тебе! — відітнув Хома й повів його на звикле місце, де грачиною зграйкою стовбичили кутківчани. Сонним поглядом Матвій обвів сусідів Історія України в романах 10 страница і побачив, що вони дивляться на нього, як собаки на впольованого вовка. Але гріха за собою не почував («може, пес поколошкав чиї–небудь гуси»), стояв спокійний. З натовпу вихопився Єсько, стрибнув, як заєць, вхопив щось на землі:

— Твоя рукавиця?

— Моя, — знизав плечима Матвій.

Єсько оглянувся переможно.

— Знайшли біля казанів.

— Яких казанів? — запитав Матвій.

— А біля тих двох моїх казанів горілчаних, мідних, які сеї ночі вивернуто і які опинилися на твоєму болоті Терехівщині, в комишах, — пояснив очевидне всім, і — на його погляд, — Матвієві також, — Колотило. Це був старий, але дуже міцний дід, з червоним, як буряк (але Історія України в романах 10 страница не від горілки) обличчям, таким же червоним носом у синюватих прожилках, довгими вусами та широкою бородою, шанований на хуторі й по сусідніх хуторах та селах, козак–дідич з роду–прадіду.

— Та ти що, Хомо К–карповичу, чемериці об'ївся чи з воза впав? — заїкаючись від обурення, вихекнув Колотилові в обличчя Матвій клубок білої пари. — Я що… не зміг би купити собі тих казанів?

— Не знаю, — налився кров'ю Колотило, ображений за чемерицю і воза. — Хто вас знає. Братеник твій, кажуть, чуже шарпає. Рукавиця твоя і казани в твоєму болоті. Учиняю винуватим.

— Вчиняю одказ, — рішуче заявив Матвій, — вину одводжу.

— А рукавиця Історія України в романах 10 страница? А слід як очистиш?

— Й не спробую. Дитина в мене хвора, і ми всі троє — я, Федора і Горпина — очей біля неї не зімкнули. Складемо присягу всі троє… Хоч у церкві. З хати не виходили…

Кутківчани переглядалися. Присяга на хресті та Євангелії — сам по собі одвід поважний.

— А Сидір, а під сусідки твої?

Трохим В'юн, котрий стояв на копі, сказав упевнено:

— У мене ченці мандрівні гостюють, я та Сидір допізна з ними розмовляли, разом спати облягайся, ми в хаті на соломі, Сидір — у комірчині, двері з неї тільки одні — в хату, якби він виходив — почули б. До мене ж рукавицю Історія України в романах 10 страница вчепити не можете, — й одвернувся.

Копа й далі зимно дивилася на Матвія. Зимно було в нього на душі, зимно в лузі. Гойдалися в інеї верболози з примороженими котиками, пускали за вітром пух торішні розтормошені, розшарпані качалочки, осоки зчорніли й вилягли, тільки очерети стояли стійко, руді, палені морозами, шорстко шелестіли на вітрі. Копівчани втоптували під дубом залежаний сніг, сварилися між собою. Згоди дійти не могли, бо й не було її. Капнув з дуба комусь на шапку торішній трухлявий жолудь і мовби поставив крапку.

— Пороблено!

— Хтось наводить на Журавку вину.

На тому стали копівчани, потягли по домівках. Матвій Історія України в романах 10 страница покинув копне місце останнім — аби не склали підозри, що втікає. Ішов і думав, що вже й сюди докотилися вісті про Супруна, либонь, долине чутка й до Чигирина, тоді й сам може втрапити на приціл підозри, не менше долягало — хто хоче підвести його під кару? Тицявся думкою в той бік, у інший… Чомусь випливло, як посилала учора увечері Федора по боброве сало Сидора… Він заспокоював її й погладив по руці. Й інші підозри соталися в клубок. Розум відкидав їх: Сидір зобов'язаний йому всім. А як він линув до нього, Матвія, хлопцем, як пишався ним перед іншими хуторянами! Повсякдень удвох у роботі: Матвій Історія України в романах 10 страница за плугом, Сидір поганяє воли. Удвох у нічному при багатті, вкриті однією киреєю. Матвій розповідав Сидору про війну, той слухав, розкривши рота. Мріяв про козацтво, про Січ, і Матвій обіцяв спорядити його туди з конем та зброєю, вчив стріляти, битися на шаблях, тільки відтягував Сидорів від'їзд на Січ — не вистачало в хазяйстві чоловічих рук, він — у канцелярії, під сусідки найперше пильнують свого.

Зледеніла стежка привела в двір, посеред двору вона розчахувалася на три, перша — у власний дім, друга — у вишняк до Трохима В'юна, третя в калини до Каленика Нишпорки. Пішов у ліву руку до хати Історія України в романах 10 страница Трохима В'юна, власне, його, Журавчиної хати, тієї, першої, яку купив з обійстям. Хата стара, похилилася на один бік, покрівля поросла мохом, димар розтріскався й чорнів, неначе обгорілий пень. Вліті ставитимуть нову. Якщо, звичайно, ніщо не завадить, збиралися будувати ще минулого літа. З минулого літа лежить на попідкладених обаполах ощеп, два дубові сволоки й підвалини.

Зайшов до хати, привітався з замурзаною в сажу Дунькою В'юнихою, яка роздмухувала під комином жар.

— Оце дивлюся… Сього літа безпремінно треба будуватися, — сказав.

В'юниха заторохтіла, показувала затеклі кутки, тріснутий трямок, Журавка покрутив головою, мовби й далі розглядаючи хату, штовхнув двері до кімнати–комірчини, там Історія України в романах 10 страница не було грубки, скільки натече тепла з хати — оте й усе. Влітку в ній спали Трохим з Дунькою, взимку, якщо траплялися гості, підночовували вони. В комірчині лише одне, в півтора лікті заввишки і в лікоть завширшки віконечко. Матвій обдивився підтрухлу раму: гвіздки, які тримали її, повихитувані. Повихитувані недавно чи давно? Може, сам В'юн влітку виймав раму?

Хотів запитати В'юниху — не одважився. По тому може статися… Може статися лихо. Він не бажав його будити. Хотів миру та тиші…

Одначе підозра не полишила його. Ставав нитковим, скрадливим, дратівливим. Стежив за Сидором. Примічав, як дивиться той на Федору, як розмовляє Історія України в романах 10 страница з нею, і підозра його розбухала. Рятувався роботою. Вона чигала на нього, як голодний вовк на зайця. Після відзимків настала теплінь, весна йшла навально, розтали сніги, прибутні води затопили луки, розбурхана Синичка рвала з припону човни, хуторяни розривалися: треба було орати та сіяти, й хотілося не впустити нересту риби; щуку, судака, сома, ляща, котрими кишіли прибережні очерети та лози, били остями, ловили сітями, ятерями, вершами. Кілька разів Матвій також ставив на ніч крильчака, одного разу його не знайшов, шукав довго, намацав у верболозових нетрях, затягнув туди двопудовий сом. На луках галасувало птаство — качки зривалися парами, чайки Історія України в романах 10 страница та крячки кружляли зграями, по садках галасувало інше, дрібніше птаство.

Благословенна пора! Благословенне життя! Проткнули торішнє перепріле листя гострі ножі півників, кущиками полізли з землі Федорині півонії, пробудився, викинув сині бубочки барвінок — єдине зело на Матвієвому подвір'ї од Журавчиного кореня — відсадив з батьківського подвір'я; земля парувала, просила плуга, просила зерна. Чотири паровиці Матвієвих чорно–мурих тягали два важкі плуги: Нишпорка і В'юн орали Холерне — там у кожну руку по двадцять десятин поля і по дванадцять толоки, — Сидір волочив кіньми засіяне вчора Пшикове. Матвій готував зерно на посів на Холерному, набирав відром з кадубів і насипав у Історія України в романах 10 страница мішки в сінях. Помітив мишоїд біля одного кадуба, подумав, що треба не забути вкинути на ніч у комору кота. Насипав чотири мішки, пішов до криниці напитися, погнав у глибінь цебер на тичині, й раптом тичина вишмульгнула з долонь, брямкнув об воду цебер, заскрипів, загойдався журавель, — обірвалася і впала на землю колодка, прив'язана для рівноваги. Напружуючись щосили, витяг цебер, вилив з нього воду, поставив на зруб, пішов до сіней шукати новий мотузок, щоб прив'язати до зводу колодку.

З сіней бачив, як Федора збирала орачам обід, але перш ніж узятися за корзину з горщиками, двічі заглянула до вмазаного в Історія України в романах 10 страница помащену білком стіну дзеркала й послинила пальця, провела по брові. Гострий цвяшок підозри кольнув у Матвієве серце. Завважив на Федориних плечах і нову шовкову хустку. «Для Каленика та Трохима?» Не помітивши Матвія, Федора з корзиною пішла до перелазу. Матвій стояв, розгублений і стривожений. Либонь, і сам не відаючи для чого, потягнув з полиці великого колимського ножа, запхнув його за пояс Й також рушив до перелазу. Стежка звивалася поміж кущів, на яких почали розкриватися бруньки, на деяких зеленіло ніжне, як перша усмішка немовляти, листячко, збігала на згірки й падала у видолинки. Цією стежкою Матвій марив у останніх походах — уже купивши хутір Історія України в романах 10 страница, — і в задушливій, пропахлій дьогтем та духом міцного тютюну тиші канцелярії. Вона бігла до його грунтів і до його пасіки, пролягала через луг і діброву і в кожну пору року вела свою пісню. В ту пісню впліталися журкотіння горлиці, щебет синиці, дудоніння водяного бугая, сюрчання коників, хлюпіт води в потічках, шелест вільх і капотіння жолудів. Пам'ятав на ній кожну виїмку, кожен закрут. Вона завжди навівала йому добрий настрій. Тепер стежка бриніла тривогою.

Синя шовкова хустка перемайнула через кладку й попливла в правий бік. Матвієве серце зупинилося: на Пшикове. Сидорові Федора їсти не повинна нести, Сидір має скінчити роботу Історія України в романах 10 страница до обіду, ну, може, трохи перетягне, все одно обідатиме вдома… Матвій зупинився. Далі чорнів лан, посеред якого білів березовий гайок, навіть не гайок, а кущ беріз та ліщини. Там орачі й жниварі перепочивають в обід, там ховають барильце з водою.

Сидір був у другому кінці лану. Побачив Федору й захльоскав батогом — поспішав. Вони обоє наближалися з двох сторін до гайка. Першою добігла Федора й сховалася серед білих стовбурів. За хвилю тпрукнув на коні Сидір — вони тицьнули головами в березняк, прив'язав до стовбура берези віжки й подався в хащі й собі. Червона каламуть застелила Матвієві очі, широким вовчим скоком Історія України в романах 10 страница, грузнучи по щиколотки в ріллі, він подався до гайка. Влетів у хащу, аж затріщало гілля, перечепився, трохи не впав, виметнувся на невеличку галявину. Сидір сидів на землі… і їв вареники. Федора сиділа поруч нього. Побачивши роз'ятреного Матвія, обоє посхоплювалися на ноги. Матвій вже ледве щось пам'ятав: шарнув рукою за пояс, налапав колодочку ножа, але ніж зачепився за штани, Журавка шарпав його (мабуть, був смішний, а може, й жалюгідний), врешті вирвав і кинувся на Сидора. Той відскочив, Матвій кинувся знову, Сидір низько пригнувся, пірнув Матвієві під руку, опинився в нього за спиною, і поки Матвій розвернувся, вхопив Історія України в романах 10 страница саморобний, вирубаний з березового пакола обарок. Аж тепер отямилася й закричала Федора, й той крик ще дужче підстьобнув Матвія, він замахнувся, і в ту мить страшний біль оперезав його руку. Ніж полетів у кущі, Матвій завив і вкляк на коліні, обхопивши праву руку лівою. Сидір стояв під кущем ліщини, ощирившись, наче вовк, і спідлоба дивився на Матвія. А тоді пожбурив під ноги обарок, повернувся й зник у хащі. Тільки віття затріщало, та з того боку, куди він пішов, заскрекотала сорока. Зірвалася з місця й побігла Федора.

Матвій перечекав біль, підвівся. Світ спротивів і був немилий, єдине, що ще жило Історія України в романах 10 страница в Журавці, це — лють. Рушив по стежці, але господар, отой одвічний хлібороб, який сидів у ньому, завернув назад: поскидав із стельваг посторонки, позакидав на спини коням і повів їх за собою, покинувши борони на ріллі. Вів коні, а його самого вела тужна думка: який–бо ж він дурний, адже давно запримітив недобре й міг вивести Сидора та Федору на чисту воду, а він навісив на очі шори, жив оглуплений і обдурений. Ще тоді, як Сидір позначив бортні сосни, він хотів покласти підозру на нього, й тепер також — виломив казани й підкинув Матвієву рукавицю; Сидір хотів згладити його з світу й Історія України в романах 10 страница боявся брати увесь гріх на душу, хотів залишитися вдвох з Федорою. Матвія зморозило, він аж застогнав, аж зупинився, й коні наштовхнулися на нього; ну, чому, чому він заступився за Сидора, чому зараз не показав копівчанам на розхитані цвяхи у віконній рамі В'юнової хати, де той ночував? Телепень несосвітенний. Сидір міг і вбити його.

Й знову скрикнуло серце: від образи, від потоптаної віри, від неймовірної підступності — Сидір, якого підібрав з порохні, якому був за батька, за товариша, за брата, підступно ошукав його. Горе–горе, який же страшний світ. І які страшні люди! Чому вони за добро відплачують злом? Такий закон? А Історія України в романах 10 страница він сам який же нікчемний. Сидора треба було обкласти, як вовка… Привести людей. Своїм не дуже вертким розумом осягав, що вони з Сидором розуміють життя зовсім по–різному, що для Сидора немає законів і він знає один закон — сили й нахабства.

Вдома взяв хазяйського ножа й зайшов до кімнати, за цей час гаряче полум'я в грудях пригасло, і їх заповнила така туга, така жалість до себе, що сльози виступили йому на очі, він не збирався вбивати Федору, але хотів урізати їй поли, зганьбити її на віки вічні. А що буде далі — не знав: прожене її, піде світ Історія України в романах 10 страница за очі сам… (Куди прожене й куди піде сам? Діти, коні, господарство, — про це здогадувався, й через це було ще образливіше та болючіше.) Побачивши Матвія з ножем, Федора впала навколішки:

— Матвієчку… Я нічого… Тільки так… Жаліла його: сирота…

— Брешеш, гадюко. Я знаю все…

Це її налякало. Що він знає, скільки?…

— Сирота… Приголубила…

— Приголубила!

— Він такий нещасний. Матвійку, пожалій, у мене діти…

— Ти мене пожаліла? — Він знав, що вже не вдарить Федору, але тепер йому були приємні її страх, її приниження, вперше на віку став над нею — і чистотою душі, і гнівом, і пострахом, — й грізно сказав:

— Не вдарю. Йди Історія України в романах 10 страница пріч… У старці.

Це налякало її не менше, ніж можливий удар ножа. Вона заголосила, й сльози потекли в неї поміж пальців:

— Куди я піду?… Я загину. Не проганяй мене, Матвієчку.

В цю хвилину до кімнати вбіг Дениско, побачив заплакану матір, кинувся до неї. Відтак повернувся до Матвія, стиснув кулачки:

— Ти за віщо б'єш мамку? Я тобі… Я тобі… — Й заплакав також.

А в самого Матвія сміх і сльози перемішалися в одне, й він, похлинаючись чи то кашлем, чи то плачем, вийшов за двері.

…Прокинувся серед ночі. Другу ніч спав у клуні. Два дні катував себе роботою Історія України в романах 10 страница, виморював до повного безсилля. За роботою мовби забувалася кривда. А це прокинувся, і все закипіло в ньому, й чорне вістря виткнулося з глибини пам'яті, зсунув з себе кожуха та кирею, побіг до хати. Вхопив Федору за плечі, почав трусити, бити об подушку головою, хрипів крізь спінені губи:

— Ти з ним спала? Признавайся, спала?

Федора звивалася, металася по постелі, а він тормосив її, бив кулаками, хапав за горло:

— Кажи правду! Не скажеш правди — уб'ю.

Вона обхопила його за плечі, обвинулася довкола нього — пругка, гаряча, запашна, — приголошувала й шепотіла:

— Не було нічого, Матвієчку. Нічого… Ніколи.

Й знову тиснулася, її тугі, палаючі Історія України в романах 10 страница перса пропікали йому груди, перетоплювали лють у яру хіть, намагався вирватися з її обіймів, а сам стискав її усе дужче й дужче, до болю, до почамріння, до стогону. А потім кинув її на постіль, брав невситимо й грубо, аж їй було боляче, й згоряв у солодкій пекучій муці. Цур і пек — так гарно йому ще не бувало з Федорою ніколи.

Це повторювалося багато разів, багато ночей, вдень він утікав у роботу, з'їжджав кудись з дому — в поле, на озеро по рибу, на пасіку, а вночі прокидався, й божевільна невідомість мучила його, наливала серце люттю. Давно зрозумів Історія України в романах 10 страница, що правди не дознати, та вона й не потрібна йому, одначе їдь ревнощів катувала й далі. Водночас десь у далекому схроні серця блискотіла іскорка отієї невідомої раніше жаги, яка також кидала його до Федори, хоч він у тому й не признавався.

Хто зна, скільки б це тривало, але одного квітневого дня з Чигирина прискакав козак з наказом прибути до гетьманської столиці.

XI

Матвій виїхав Зіркою, чалою кобилою з лошам — двоє коней ще потрібні в роботі, а кобилу він пустить у табун на випас, — лоша весь час відставало, кобила тривожно іржала й оглядалася.

Іван Груша, генеральний писар, до якого по приїзді Історія України в романах 10 страница в Чигирин заявився Матвій, сказав, щоб Журавка їхав на Ірклію в гетьманський стан та підмінив там польового писаря Таранця.

— Ти вже обсіявся, нехай і він запорає свою ниву.

— А чого гетьман на Ірклії? — запитав Матвій.

— Тебе не спитався, куди йому їхати, — чомусь сердито відказав Груша.

Матвій забідкався — кобилою з лошам у таку далеч не поїдеш, хороший кінь коштує дорого, ледве вдалося прилаштувати лоша в знайомого козака, в котрого щойно ожеребилася кобила, повозився довгенько — кобила спочатку не підпускала чуже лоша. В дорозі кілька разів здоював кобилу, йшла вона норовисто, тривожилася, іржала, — побивалася за лошам.

Гарно в степу козакові по весні — є Історія України в романах 10 страница де коня попасти, є де самому перепочити; стояла теплінь, трави піднялися враз, рутвяно зеленіли до самого крайогляду, жовтими і білими зірочками поблискували у них жовтець, нечуйвітер, козелець, соромливо виглядали з різнотрав'я синьо–голубі ніжні півники, чаєчка–чурабочка квилила над дорогою — вже тисячу літ — і спускалася низько, трохи не черкаючи крилом Матвієвої шапки, пара дрімлюг чорними ламаними стрілами креслили небо, качки й чаплі бовталися по ще не просохлих долинах — можна набрати качиних яєць хоч повну шапку, мілкі переброди, теплі кучугурища піщуги; їхав понад Дніпром — гарно козакові, коли тихо на серці й думка куняє в теплому гнізді. Матвієві ж думки кружляли вище Історія України в романах 10 страница дрімлюг, вище коршака, котрий облітав свої володіння, пильнуючи згори за вершником, понад самими хмарами, купчасті, посипані зверху борошном, вони пливли в ту сторону, куди їхав і Журавка. Матвій скрушно думав про домівку, про все, що там зчинилося, тривожився й несподіваним від'їздом гетьмана з військом на Ірклію. Чого він там? Готується до потички з татарами, таки вирішив поскоромити Пушкаря — з Ірклієва туди також пряма дорога? Ночував біля чумацького вогнища — валка правувала на Дон за чабаком, він наздогнав її ополудні і їхав з нею до вечора, трохи забарно, зате вигідно — у чумаків куліш з салом, і безпечно з ними — він Історія України в романах 10 страница пригостив їх своїм тютюном; чумаки тривожилися — впіймали чутку, що попереду кочують татарські чамбули, в те мало вірили — чого б вони забилися аж сюди, та й гетьманське військо пішло в той бік?

Матвій виїхав удосвіта і по обіді був на Ірклії. Козачий табір стояв на горбі вже довгенько — козачі табуни ледве манячили на овиді, — луки поблизу витоптані й витирловані до чорноти й попалені кашоварнями, гетьманів намет стояв далеко від води поруч з наметом–церквою, довкола, купами — по сотнях — сіріли катряги козачі, вози поставлені не бойовим строєм, а як попало, на возах — бочки з солониною, смальцем, мішки з борошном та Історія України в романах 10 страница пшоном, кашовари саме ставили тагани, на ковадлах двох похідних кузень видзвонювали, мовби змагаючись поміж собою, молотки. Матвій одразу запримітив і другий табір — татарський, по той бік річки, в долинці, тільки ханський намет — великий і маленький (нужник) — на згірку. Поміж обома таборами мілкий брід, згарцьований кінськими копитами до чорного.

Матвій знайшов Таранця, прийняв від нього похідний справунок, спробував розпитати, чого вони тут стоять, але й Таранець не знав.

— Ми прийшли, а орда вже стояла, хан прибігав і гетьман їздив до хана, ниньки знову ждуть Карач–бея. До якоїсь злуки йдеться, — почухав потилицю. — Може, й собі залишитися до завтра Історія України в романах 10 страница. Обід празниковий буде, і горілку даватимуть.

Матвій не зводив очей з того берега. Не раз і не двічі бачив татар, якось мав ще з Запорожжя з ними потичку, а потім вони ходили союзниками з Хмельницьким, і завше його не полишало почуття остраху. Таємничі люди, таємничого племені, які ставлять своїх богів вище за християнських, а самі їдять сире м'ясо, смердючий сир, п'ють кобиляче молоко й життя своє можуть віддавати за ремінний батіг.

Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 2 | Нарушение авторских прав


documentaazoldx.html
documentaazosof.html
documentaazozyn.html
documentaazphiv.html
documentaazpotd.html
Документ Історія України в романах 10 страница